Сидячий волейбол

Паралімпійські першості з волейболу проходять в двох категоріях: сидячій і стоячою. Таким чином, в Паралімпійських Іграх можуть брати участь спортсмени з усіма функціональними обмеженнями. Високий рівень командності, навички, стратегії і інтенсивності, безсумнівно, очевидний в цих категоріях змагань. Головна відмінність між традиційним волейболом і паралімпійської версією гри – менший розмір корту і більш низьке положення сітки. Цю гру придумали голландці. У Нідерландах сидячий волейбол відомий з 1956 року. До нього звертаються переважно ті, хто з різних причин не в змозі грати, так би мовити, в повний зріст: люди з вродженими фізичними відхиленнями, травмовані спортсмени, ті, хто постраждав в аваріях. Перше, що кидається в очі, коли дивишся на гру новачка, це його бажання «подолати земне тяжіння». Але головна вимога сидячого волейболу не дозволяє володіє м’ячем гравцеві хоч на міліметр відірвати м’яке місце від майданчика. На великих змаганнях із сидячого волейболу серед інвалідів існує своя градація спортсменів. До першої групи входять люди з ампутованими кінцівками. У другу – мають більш легкі недоліки, наприклад, «післяопераційні» коліна або наслідки незначного пошкодження хребта. Основний момент – кількість гравців на майданчику обов’язково має відповідати 12 очками. Гравець з ампутованою кінцівкою – 3 очка, з легким фізичним недоліком – 2, здоровий – 1. Комбінації можуть бути будь-якими.

Show More

Related Articles

Close